Незалежний суд – це незалежний суддя і гарантії незалежності.
Незалежність в суб’єктивному значенні – це самостійне мислення, вільне від стороннього впливу, яке дозволяє судді оцінити докази за внутрішнім переконанням і прийняти справедливе рішення.
Суддя є незалежним, якщо, насамперед, він сам хоче бути таким. Якщо особисті якості судді не дозволяють йому опиратися, він не зможе бути стержнем, на якому тримають шальки правосуддя. Суддя повинен бути сильною особистістю. Однак самих лише особистих і вольових якостей недостатньо.
Суддя не повинен боятися ухвалювати рішення, яке вважає правильним. Заляканий суддя не може бути незалежним.
Рішення, ухвалене під впливом страху – це продукт страху, а не правосуддя. Незалежність судді повинна бути захищена. В цьому випадку мова йде про юридичні гарантії судової незалежності.
Основні принципи незалежності судових органів, схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, з позиції людської цивілізації відображають загальне уявлення про те, що таке «незалежний суд» і як його досягти.
Основними принципами незалежності суду є:
1) гарантування незалежності суду державою;
2) закріплення незалежності судових органів в конституції або законах країни;
3) шанування незалежності суду усіма державними та іншими установами і дотримання її;
4) вирішення судами справ без будь-яких обмежень, неправомірного впливу, спонуки, тиску, погроз або втручання, прямого чи непрямого, з будь-якого боку і з будь-яких би то не було причин;
5) компетенція суду стосовно всіх питань судового характеру і їх виняткове право вирішувати, чи входить передана їм справа до їхньої встановленої законом компетенції;
6) неприпустимість неправомірного чи несанкціонованого втручання в процес правосуддя;
7) неможливість перегляду судових рішень. Цей принцип не перешкоджає здійснюваному відповідно до закону судовому перегляду чи пом’якшенню вироків, винесених судовими органами;
8) надання державою відповідних засобів, які давали б змогу судовим органам належним чином виконувати свої функції.
Це основні принципи незалежності суду, які в подальшому знайшли відображення і деталізацію в багатьох міжнародних актах.
Незалежність суду – це найперша і найважливіша вимога до суду згідно ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, без якої суд не вважається «справедливим». Отже, без незалежності суду немає справедливості.
Європейський суд з прав людини виробив декілька критеріїв оцінки «незалежності» суду, серед них: 1) порядок призначення його членів і тривалість терміну їх повноважень; 2) гарантії від зовнішнього тиску; 3) зовнішні ознаки незалежності. (Рішення ЄСПЛ у справі «Фіндлі проти Сполученого Королівства», п. 73)
Сама лише можливість зовнішнього впливу на суду іноді визнається достатньою, щоб поставити під сумнів незалежність суду («Бєлілос проти Швейцарії», «Очалан проти Туреччини»). ЄСПЛ застерігає, що навіть самі лише сумніви «розсудливого спостерігача» в тому, що суд незалежний та неупереджений, можуть мати певне значення в розумінні забезпечення громадянам права на справедливий суд («Ферантелі та Сантанджело проти Італії», «Хаусчілдт проти Данії», «Веттстейн проти Швейцарії»)
Незалежність суду є умовою його безсторонності. Щодо безсторонності суду існує дві вимоги:
1) суд повинен бути суб’єктивно вільний від упередження чи зацікавленості в результаті справи,
2) суд має бути безсторонній з об’єктивної точки зору, тобто має запропонувати досить гарантій для виключення будь-якого обгрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (справа Фіндлей, ор. сіt).
Щоб задовольнити ці вимоги, суд повинен відповідати суб’єктивному і об’єктивному тесту: “Існування безсторонності для цілей статті 6 параграф 1 повинно визначатись згідно суб’єктивного тесту, тобто на підставі особистого переконання окремого судді в даній справі, і також згідно об’єктивного тесту, тобто встановлення, чи суддя має гарантії, достатні для виключення будь-якого законного сумніву стосовно безсторонності” (справа П’єрсак, А 53 параграф 30).
У рішеннях, які постановлені проти України, найбільш повно позиція ЄСПЛ щодо незалежності суду розкрита у справі «Агрокомплекс» проти України» (Agrokompleks v. Ukraine) від 6 жовтня 2011 року, заява № 23465/03), яку наводимо тут повністю:
125. Для визначення того, чи може суд вважатися «незалежним» для цілей п. 1 статті 6 Конвенції, до уваги, окрім іншого, слід взяти такі критерії: спосіб, у який судді призначаються на посаду, та на який строк; існування захисних механізмів протидії зовнішньому впливу; і те, чи складає трибунал враження незалежного (див., у додаток до інших численних посилань, «Файндлей проти Великої Британії» (Findlay v. the United Kingdom), 25 лютого 1997 р., § 73, Reports 1997-I) (п. 125).
126. Що стосується питання «незалежності» для цілей п. 1 статті 6, то судовою практикою Суду вже давно було встановлено, що у цієї вимоги є два аспекти – суб’єктивний та об’єктивний. По-перше, суд має бути суб’єктивно незалежним, тобто у жодного із членів трибуналу не має бути персональних упереджень або необ’єктивності. Персональна неупередженість презюмується, якщо немає доказів протилежного. По- друге, трибунал має також бути неупередженим з об’єктивної точки зору, тобто ним мають надаватися достатні гарантії відсутності будь-яких обґрунтованих сумнівів у цьому відношенні (див. рішення у справі «Кііскінен проти Фінляндії» (Kiiskinen v. Finland) (dec.), заява № 26323/95, ECHR 1999/V (витяги)). Згідно з об’єктивним критерієм, особливо необхідно визначити, поза межами особистої поведінки суддів, чи немає підтверджених фактів, які могли б спричинити сумніви щодо неупередженості суддів (див. рішення у справі «Клейн та інші проти Нідерландів» (Kleyn and Others v. the Netherlands) [GC], заяви №№ 39343/98 et seq., § 191, ECHR 2003-VI).
127. При вирішенні питання про те, чи існують обґрунтовані причини вважати, що цих вимог не було дотримано, точка зору сторони є важливою, але не є вирішальною. Вирішальним є те, чи таке побоювання може бути об’єктивно виправданим (див. Клейн та інші (Kleyn and Others), на яке було зроблене посилання вище, § 194).
134. Подібно підходу, який застосовувався у справі Совтрансавто Холдинг (Sovtransavto Holding), на яку було зроблено посилання вище (§ 80), Суд вважає, що не має значення, чи вплинуло насправді на хід розгляду судової справи таке оскаржене втручання. Коли виконавчою та законодавчої гілками влади Держави здійснюється втручання, вони тим самим демонструють відсутність поваги до судової гілки влади загалом, та дають підґрунтя для виникнення у Заявника побоювання щодо відсутності у судів незалежності та неупередженості.
Загальнолюдські та європейські стандарти незалежності суду достатньо повно відображені в законодавстві України. У статті 1 Закону «Про судоустрій та статус суддів» від 02.06.2016 р. зазначено:
«Судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом».
Звідси логічний висновок: якщо суд не є незалежним та безстороннім (як наслідок залежності), він не здійснює судову владу, а отже не здійснює правосуддя.
«Незалежний» – це не прикметник, а реальний стан суду, судді, який має існувати у кожній справі, що розглядається судом.
Але як визначити, що суд є незалежним?
Від кого (чого) він не повинен залежати?
У ст. 6 Закону зазначено: «Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу».
Що це означає?
Суди повинні бути незалежними, щоб здійснювати правосуддя?
Тоді чи є «правосуддям» діяльність суду в умовах, які протиправно впливають на нього?
Оскільки незалежність суду – це насамперед, незалежність судді, тлумачити цю норму ст. 6 потрібно з урахуванням ч. 1 ст. 48 «Незалежність судді»:
«Суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом».
Отже, незалежність судді – це реальна відсутність залежності судді від незаконного впливу, тиску або втручання.
То ж суд, який ухвалю рішення під впливом (тиском), в умовах втручання не є СУДОМ, не є носієм судової влади і не здійснює правосуддя.
А тепер питання ДЛЯ ДИСКУСІЇ:
– чи може суддя чинити правосуддя, якщо він перебуває під впливом або тиском, а в процес втручаються?
– як повинен діяти суддя в умовах, коли є втручання в судовий процес? Чи може суддя відкладати справу допоки не буде відновлено належні умови судочинства? Як тоді бути зі строками перебування від вартою?
– хто відповідальний за усунення (ліквідацію) втручання в судовий процес? Чия це робота?
– чи повинен суддя нести відповідальність, якщо приймає рішення під тиском або в умовах втручання з огляду на високу ймовірність скасування його рішення відповідно до практики ЄСПЛ?
