Актуальні рішення ЄСПЛ: продовження традицій та уточнення позицій
Одним з найважливіших чинників ефективності та авторитетності Європейського суду з прав людини є передбачуваність та послідовність його практики з того чи іншого питання. Однак, це не означає закам’янілість такої практики xb нездатність Суду до змін. Сам Суд часто повторює, що Європейська конвенція з прав людини є «живим інструментом» і практика Суду має брати до уваги нові реалії та нові виклики. Той факт, що на час підписання Конвенції не існувало інтернету жодним чином не повинно ставати перешкодою для захисту свободи слова в інтернеті, і саме за цим принципом Європейський суд захистив права інтернет-видання як у справі Редакція газети «Правоедело» та Штекель проти України[1].
Іншим прикладом, який я наводжу при висвітлені теми виборчих прав, є тлумачення того чи можуть вибори до Європейського Парламенту підпадати під дію статті 3 Протоколу № 1. У 1979 році, у справі Ліндсей та інші проти Сполученого Королівства[2], Європейська комісія вирішила, що Європейський парламент є чисто консультативним органом і, отже, вибори до нього виходять за сферу дії статті 3 Протоколу № 1. Двадцять років потому, у справі Метьюз проти Сполученого Королівства[3], Суд взяв до уваги еволюцію Європарламенту з моменту прийняття Маастрихтського договору і дійшов висновку, що Європейський парламент “досить активно бере участь у конкретних законодавчих процесах, що ведуть до прийняття законодавства” і “в загальному демократичному нагляді за діяльністю Європейського співтовариства”, щоб вважатися частиною «законодавчої влади» для цілей Статті 3 Протоколу № 1.
Розвиток практики відбувається в єдиному напрямку, але можуть виникати певні розбіжності в тлумаченні та застосуванні Конвенції, які покликана уніфікувати чи змінити Велика Палата Європейського суду з прав людини. Як правило Палата Суду відмовляється від розгляду справи на користь Великої Палати згідно зі статтею 30 Конвенції: «Якщо справа, яку розглядає Палата, порушує істотні питання щодо тлумачення Конвенції чи Протоколів до неї, або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може мати наслідком несумісність із рішенням, постановленим Судом раніше, Палата може в будь-який час до постановлення свого рішення відмовитися від розгляду справи на користь Великої Палати, якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.» Саме таким чином, на розгляд Великої Палати потрапляли справи проти України: Бочан (№ 2)[4] – про перегляд судового рішення на націоалньому рівні після винесення рішення Європейським судом у попередній справі заявниці, Бурмич та Інші[5] – про наслідки невиконання Україною протягом тривалого часу пілотної справи Іванов проти України[6] щодо невиконання рішень національних судів, та Денісов[7], вирішена в минулому році, щодо застосовності статті 8 Конвенції до ситуації, коли особа не втрачає роботу, а лише посаду на цій роботі. Рішення у справі Денісова підтвердила на рівні Великої Палати висновки щодо застосовності статті 6 Конвенції та порушення її положень при звільненні суддів, викладені у справі Волков проти України[8].
Якщо наводити приклади з рішень цього року, можна звернути увагу на рішення у справі НіколаєВіргіліюТянасе проти Румунії[9], де йшлося про довге розслідування дорожньо-транспортної пригоди (ДТП), в результаті якої заявник став інвалідом. Заявник скаржився, серед іншого, за статтею 3 Конвенції на тривалість розслідування вищезгаданого ДТП. Незважаючи на те, що заявник чітко зазначив, що він не скаржиться за статтею 2 Конвенції, Європейський суд у цій справі, скориставшись нагодою узгодити та уточнити існуючу практику Суду щодо цієї категорії справ, за власною ініціативою розглянув згадану скаргу заявника не тільки за статтею 3, але й за статтями 2 та 8 Конвенції. Суд постановив, що тілесні ушкодження, так само як і фізичні та психічні страждання заявника, спричинені аварією є результатом випадковості чи недбалої поведінки, що не можна розглядати як наслідок «поводження», якому особа буда «піддана» в розумінні статті 3, відповідно вона не застосовна до таких справ. Щодо статті 8, Суд вирішив, що заявник отримав пошкодження в результаті добровільної участі в водінні транспортного засобу по дорозі загального користування, що за визначенням було публічною діяльністю, яка несе в собі певні ризики серйозної особистої шкоди. Однак такий ризик мінімізовано правилами дорожнього руху, спрямованими на забезпечення безпеки. Крім того, аварія не була цілеспрямованим актом нанесення навмисної шкоди фізичній та психологічній недоторканості заявника. Отже стаття 8 також до справи були визнана незастосовною. В решті решт, Суд розглянув скаргу заявника за статтею 2 Конвенції. Він зазначив, що хоча травми заявника не призвели до його фактичної загибелі, за даними експертизи, вони були загрозливими для життя в момент аварії і отже стаття 2 була застосовна в обставинах справи. Суд відповідно проаналізував скаргу заявника саме за цією статтею Конвенції. Це лише один з прикладів того, як Велика Палата деталізує, роз’яснює та уніфікує практику Суду. Вона може робити це також і при перегляді рішення Палати. Сторони по справі можуть оскаржити рішення Палати Суду до Великої Палати протягом трьох місяців, після винесення такого рішення. Таке оскарження подається до Панелі з п’яти суддів, які вирішують чи допускати справу до перегляду. Роблять це вони дуже прискіпливо – за більш ніж двадцять років жодне рішення Палати Суду у справі проти України таким чином не передавалася до Великої Палати та не переглядалася. Якщо ж наводити приклад з нещодавно розглянутих справ цієї категорії, можна пригадати справу Фернандес де Олів’єра проти Португалії[10], де мова йшла про відповідальність держави за безпеку особи схильної до самогубства. Якщо Палата Суду знайшла порушення статті 2 Конвенції, вважаючи, що державні органи не вжили достатніх заходів аби уберегти особу від неї самої та захистити її право на життя, то Велика Палата переглянула це рішення і не встановила порушення в цій частині. Водночас, Велика Палата погодилася з Палатою в тому, що розслідування обставин справи на національному рівні тривало надмірно довго в порушення тієї ж статті 2 Конвенції.
Окрім вирішення питань, пов’язаних з розвитком практики Суду, Велика Палата має дорадчі функції. Вона може надавати висновки на прохання Комітету Міністрів, і вона робила декілька таких висновків раніше. А з прийняттям Протоколу № 14, важливою функцією Великої Палати стала можливість її залучення до питань, пов’язаних з виконанням рішень Суду. Як відомо контроль за виконанням рішень ЄСПЛ здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Саме він разом з державою-відповідачем визначають яких саме заходів слід вжити задля відновлення прав заявників та задля запобігання схожим порушенням у майбутньому. При чому Комітет Міністрів має право більшістю у дві третини голосів звернутися до Суду за тлумаченням остаточного рішення, якщо без такого тлумачення нагляд за виконанням ускладнений. Окрім цього, Комітет Міністрів може звернутися до Суду з питанням щодо дотримання державою своїх зобов’язань за Конвенцією, якщо така держава відмовляється виконувати остаточне рішення Суду (стаття 46 частина 4). Очевидно таким чином Суд покликаний долучатися до подальшого тлумачення своєї практики вже на стадії її належного застосування на національному рівні, аби вона сприймалася, розумілася та втілювалася у належний спосіб.
Ця можливість була надана Суду майже десять років тому і в цьому році Велика Палата вперше мала нагоду відповісти на запит Комітету Міністрів щодо додержання державою свого зобов’язання щодо виконання остаточного рішення Суду. Мова йде про справу ІлгарМаммадов проти Азербайджану[11].
Заявник у цій справі є активним опозиційним політиком та громадським діячем, який відкрито критикував представників влади. В січні 2013 року, в невеликому містечку Ісмаілі неподалік від Баку сталося заворушення через дтп за участю пана В.А,, який був сином міністра та племінником голови місцевого виконкому. Заявник приїхав до місця події наступного дня, щоб побачити, що там відбувається на власні очі. Ще за день, заявник виклав свої враження та міркування у своєму блозі. Через кілька днів заявника викликали на допит до Генеральної Прокуратури і після низки допитів заявника затримали та звинуватили у організації масових заворушень у Ісмаіліта непокорі та насильстві щодо офіційних осіб. За оцінкою слідства, заявник приїхав і за дві години перетворив стихійний протест, що виник напередодні, у організоване заворушення. Заявник звернувся до Європейського суду з прав людини із низкою скарг. Європейський суд зокрема визнав позбавлення заявника свободи таким, що порушує статтю 5 Конвенції через те, що державні органи не продемонстрували на чому саме ґрунтувалася висунута заявникові підозра. Європейський суд також встановив, що затримання заявника насправді мало на меті його покарання за критику уряду та спробу поширити те, що він вважав правдивою інформацією про події в Ісмаілі. Суд знайшов порушення статті 18 в поєднанні із статтею 5 Конвенції.
Із самого початку Комітет Міністрів, який контролював виконання цього рішення, зазначив, що одним із заходів індивідуального характеру в справі заявника мало бути його негайне звільнення. Тим часом, на національному рівні заявника засудили і вирок був підтриманий вищими судами. Заявник поскаржився до ЄСПЛ вдруге та вдруге виграв справу. Комітет Міністрів, після невдалих спроб домогтися від Уряду Азербайджану належного виконання рішення в першій справі заявника, звернувся до Європейського суду вперше за процедурою, передбаченою пунктом 4 статті 46 Конвенції: «Якщо Комітет Міністрів вважає, що Висока Договірна Сторона відмовляється виконувати остаточне рішення у справі, в якій вона є стороною, він може, після формального повідомлення цій Стороні та шляхом ухвалення рішення більшістю у дві третини голосів представників, які мають право засідати в Комітеті, звернутися до Суду з питанням про додержання цією Стороною свого зобов’язання згідно з пунктом 1.»
Європейський суд розглядаючи цю справу зазначив, що його компетенція оцінювати виконання його власних рішень обмежується саме процедурою, передбаченою пунктом 4 статті 46, оскільки виконання рішень є відповідальністю держави, а контроль за виконанням здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Водночас, Суд за цією процедурою покликаний надати чітку правову оцінку додержання державою свої зобов’язань. Для цієї оцінки Суд бере до уваги всі аспекти процедури нагляду Комітетом Міністрів, включаючи зазначені ним заходи та зроблені висновки, а також позиції держави-відповідача та заявника. Завданням Суду є встановлення юридичних зобов’язань, що випливають з остаточного рішення, а також висновки та дух цього рішення з метою визначення того, чи держава-відповідач виконує свої зобов’язання за пунктом 1 статті 46чи ні (пункти 167-168 рішення).
Після звернення Комітету Міністрів до Суду, заявника звільнили умовно-достроково, але на думку Суду цього було недостатньо, оскільки Суд в рішення по справі заявника чітко зазначив, що обвинувачення проти заявника були необґрунтовані і були відсутні будь-які підтвердження того, що заявник скоїв ті злочини, у яких його звинувачували, і що насправді його переслідування мало на меті примусити його мовчати та покарати за опозиційну діяльність. Національні органи відверто не погодилися із висновками Європейського суду і засудили заявника.
У своєму рішенні Суд нагадав, що уся структура Конвенції, в тому числі виконання рішень, ґрунтується на загальному припущенні, що державні органи в державах-членах діють добросовісно. Це тим більш важливо, коли Суд знайшов порушення статті 18, метою якої є заборона неправомірного використання влади. Згідно усталеної практики Суду, Конвенція гарантує не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є практичними та ефективними. Невиконання остаточного, обов’язкового судового рішення може призвести до ситуацій несумісних з принципом верховенства права, яке Договірні держави зобов’язали дотримуватися ратифікуючи Конвенцію. Ці принципи поширюються й на процес виконання. Суд зазначив, що Азербайджан вжив певних заходів на виконання рішення ЄСПЛ, зокрема виділив, присуджену Судом суму компенсації та надавши план дій з виконання рішень. Хоча заявника звільнили, але це сталося після початку розгляду питання щодо недодержання Азербайджаном зобов’язань з виконання рішення Суду у справі заявника. Європейський суд, з огляду на вищезгадане, дійшов висновку, що «ці обмежені кроки не дозволяють Суду зробити висновок про те, що держава-учасниця діяла «добросовісно», у спосіб, сумісний з «висновками та духом» першого рішення у справі Мамедова, або таким чином, що зробить практичним та ефективним захист прав, передбачених Конвенцією, які Суд визнав порушеним у тому рішенні.» (пункти 214-217 рішення).
Цікаво у цьому контексті пригадати справу Бурмич та Інші проти України, де без запиту Комітету Міністрів, Європейський суд відреагував на тривале невиконання нашою державою пілотного рішення у справі Іванов проти України. А також рішення про часткову неприйнятність у справі Яременко (№ 2) проти України[12], де Верховний Суд відкрито не погодився із висновками ЄСПЛ щодо неефективності розслідуванняза скаргами заявника щодо поганого поводження з ним.
Також у цьому році Велика Палата Суду надала свій перший висновок за Протоколом № 16. Цей Протокол набув чинності минулого року після того як його ратифікувало 10 країн, середи них і Україна. На сьогодні країн, що приєдналися, вже 13. Ще 9 країн підписали, але ще не ратифікували цей Протокол. За цим Протоколом найвищі суди можуть звертатися до Суду щодо надання консультативних висновків з принципових питань, які стосуються тлумачення або застосування прав і свобод, визначених Конвенцією або протоколами до неї. Передумовою для отримання консультативного висновку є наявність реальної справи, що перебуває на розгляді відповідного найвищого суду у зв’язку з якою робиться такий запит. Найвищий суд має навести причини свого запиту і надати інформацію щодо відповідних юридичних та фактичних обставин справи, яка перебуває у провадженні.
Запити надходять на розгляд до колегії з п’яти суддів, які вирішують, чи приймати запит щодо надання консультативного висновку.В разі відмови, колегія має навести мотиви такої відмови.
Україна ратифікувала Протокол № 16 Законом № 2156-VIII від 5 жовтня 2017 року і відповідно до статті 10 Протоколу заявила, що найвищим судом, який може звертатися до Суду щодо надання консультативних висновків є Верховний Суд України. На сьогодні, Верховний Суд із запитами не звертався.
Але, вже звернувся Касаційний Суд (Cour de Cassation) Франції, на запит якого Велика Палата й винесла свій перший висновок за Протоколом № 16. Касаційний Суд, зробив запит з наступних питань:
«Відмовляючись внести до реєстру цивільних станів, свідоцтво про народження дитини, народженої за кордоном внаслідок сурогатного материнства, із зазначенням “мати-замовниці” як “законної матері”, тоді як реєстрація свідоцтва була допущена в тій мірі, в якій вона зазначає “батька-замовника”, який є біологічним батьком дитини, чи перевищує держава-учасниця свободу розсуду, яку вона має згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод? У зв’язку з цим, чи необхідно розрізняти, чи дитина зачата чи ні з використанням яйцеклітин “матері-замовниці”?
У разі позитивної відповіді на одне з двох попередніх питань, чи можливість для матері–замовниці усиновити дитину свого чоловіка, біологічного батька, що є способом встановлення правового зв’язку між матір’ю та дитиною, дозволить дотриматися вимог статті 8 Конвенції?»
У даній справі, висновок Суду теж був пов’язаний із виконанням попереднього рішення цього ж Суду. У справі Меннессон проти Франції[13], заявники, які не могли мати дітей, домовилися із сурогатною матір’ю про штучне запліднення із використанням сперми пана Меннессон в США (у Франції сурогатне материнство заборонено). Після народження двох дівчаток-близнюків, суд в Каліфорнії визнав пана та пані Меннессон батьками дітей. У Франції, відповідні державні органи спочатку внесли, а потім анулювали відповідні дані в реєстрі актів цивільного стану. Суд не знайшов порушення статті 8, яка гарантує право на повагу до сімейного життя, в рішеннях судів щодо батьків, однак знайшов порушення щодо дітей, оскільки відсутність реєстрації та невизнання зв’язку дітей з біологічним батьком, не було в інтересах дітей. Після цього рішення Європейського суду в червні 2014 року, законодавство частково змінилося – за законом дозволяється реєстрація дитини, народженої від сурогатної матері за кордоном, якщо батько-замовник є біологічним батьком, але мати-замовниця не може бути зареєстрована, як мати. Але якщо вона одружена з батьком дитини, вона може усиновити дитину, якщо це відповідає інтересам дитини.
В травні 2017 року подружжя Меннессон звернулося до Французького Суду з Перегляду Цивільних Справ з метою перегляду рішення Паризького Апеляційного Суду 2010 року, яким було анульована французька реєстрація народження їхніх дітей. Суд прийняв їх запит про перегляд, і саме в контексті цього перегляду Касаційний Суд Франції звернувся до Європейського суду з прав людини з питаннями наведеними вище.
Європейський суд у своєму висновку зазначив, що абсолютна неможливість встановлення правового зв’язку між дитиною та матір’ю-замовницею, яка таку дитину виховує, не було б в інтересах дитини. Однак, якщо можливість встановлення такого зв’язку передбачена, у держави є широкі межі розсуду щодо того, в який саме спосіб такий зв’язок міг би бути встановлений. Отже встановлення зв’язку між дитиною та матір’ю могло бути у формі усиновлення, якщо така процедура є ефективною.
Наостанок слід зазначити, що згідно статті 5 Протоколу № 16, консультативні висновки не мають обов’язкової сили.
Звичайно розвиток практики відбувається і через рішення Палат Суду. Іноді Палата підтверджує застосовність вже усталених принципів практики Суду.
На приклад, в цьому році Європейський суд розглянув справу Пєтухов проти України №2,[14]в якому, з огляду на українське законодавство та з посиланням на справу Вінтер проти Сполученого Королівства,[15]дійшов висновку, що відсутність права на перегляд довічного ув’язнення через певний проміжок часу є порушенням статті 3 Конвенції.
Так само вперше Суд вирішував, чи домашній арешт, як запобіжний захід в українському кримінально-процесуальному законодавстві, становить позбавлення волі та підпадає під дію статті 5 Конвенцію. Розглянувши справу Корбан проти України,[16]Європейський суд нагадав, що згідно його практики домашній арешт може вважатися позбавленням волі[17] і той спосіб, в який цей захід застосувався до заявника, становив позбавлення волі.
В цьому ж році Палата Суду висловила своє ставлення до монополії адвокатів в представництві в судах. В справі Молдавська проти України,[18]заявниця скаржилася на те, що її представник по справі, який був юристом, але не був адвокатом, не міг представляти її у Верховному Суді. Європейський суд зазначив, що монополія адвокатів допустима, якщо вона не занадто обмежує доступ до суду. В разі необхідності, держава має забезпечити безоплатну правову допомогу тим, хто цього потребує, у тих випадках коли це дійсно необхідно. Заявниця жодним чином не стверджувала, що вона не мала грошей на адвоката, тому вимога бути представленою адвокатом в її справі була визнана належною та передбачуваною.
Дякую за увагу!
[1]Editorial Board of PravoyeDelo and Shtekel v. Ukraine, no. 33014/05, ECHR 2011 (extracts)
[2]Lindsay v. the United Kingdom, application no. 8364/78, decision of 8 March 1979, Decisions and Reports (DR) 15, p. 247
[3]Matthews v. the United Kingdom [GC], no. 24833/94, ECHR 1999‑I
[4]Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC], no. 22251/08, ECHR 2015
[5]Burmych and Others v. Ukraine (striking out) [GC],nos. 46852/13 et al, 12 October 2017 (extracts);
[6]Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, no. 40450/04, 15 October 2009
[7]Denisov v. Ukraine [GC], no. 76639/11, 25 September 2018
[8]Oleksandr Volkov v. Ukraine, no. 21722/11, ECHR 2013
[9]NicolaeVirgiliuTănase v. Romania [GC], no. 41720/13, 25 June 2019
[10]FernandesdeOliveirav. Portugal,no. 78103/14, 28 March 2017;FernandesdeOliveirav. Portugal [GC], no. 78103/14, 31 January 2019
[11]IlgarMammadovv. Azerbaijan[GC],no. 15172/13,29 May 2019
[12]Yaremenko v. Ukraine (No. 2) (dec.), 21 September 2010
[13]Mennesson v. France, no. 65192/11, ECHR 2014 (extracts)
[14]Petukhov v. Ukraine (no. 2), no. 41216/13, 12 March 2019
[15]Vinter and Others v. the United Kingdom [GC], nos. 66069/09 and 2 others, § …, ECHR 2013 (extracts)
[16]Korban v. Ukraine, no. 26744/16, 4 July 2019
[17]Buzadji v. the Republic of Moldova [GC], no. 23755/07, 5 July 2016
[18]Moldavska v. Ukraine (dec.),
