Член Правління АРССУ, суддя Перевальського районного суду Луганської області Андрій Іванов виступив доповідачем у семінарі «Особливості судової роботи із заставними кредитами», що відбувся 15 червня 2015 року, організованого Національним центром підготовки банківських працівників України.
До вашої уваги пропонуємо доповідь пана Андрія на тему «Оспорювання договорів застави»
Питання: Договір застави (іпотеки) у судовій практиці – актуальні питання, правові проблеми. Визнання договору іпотеки недійсним чи неукладеним. Уникнення негативних наслідків. Правові наслідки недійсності кредитного договору. Застосування положень ст.1057-1 ЦК України. Припинення застави. Знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди). Оспорювання вартості нерухомості, яка є предметом іпотеки. Аналіз судової практики.
Одним із найбільш ефективних і дієвих засобів забезпечення виконання зобов’язання є іпотека, оскільки в результаті іпотеки кредитор отримує матеріальні гарантії щодо виконання зобов’язання , а можлива реальна загроза втрати нерухомого майна, яке має значну економічну вартість і характеризується стабільністю в цивільному обігу , є додатковим стимулом для виконання зобов’язання боржником.
Правовідносини у сфері іпотеки регулюються багатьма нормативно-правовими актами – Законом України від 05.07.2003 року «Про іпотеку», Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, Земельним кодексом України, іншими нормативно-правовими актами та міжнародними договорами України.
Норми щодо порядку застосування іпотеки містяться в Законах України від 19.06.2003 року «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», від 19.03.2003 року «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю», від 02.09.1993 року «Про нотаріат», від 01.07.2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», від 21.04.1999 року «Про виконавче провадження», від 03.06,2014 року «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», від 12.07.2001 року «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», від 11.12.2003 року «Про оцінку земель», від 06.10.1998 року «Про оренду землі».
Необхідно враховувати також і норми Сімейного кодексу України, Закони України «Про охорону дитинства», «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», «Про охорону культурної спадщини» та підзаконні акти, такі як Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно», затверджених ПКМУ від 17.10.2013 року.
Крім того рішення Верховного Суду України, прийняті за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами ) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України.
Відповідно до Закону України «Про іпотеку» іпотека – це вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні та користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотеко держатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно визначення у ст. 575 Цивільного Кодексу іпотека – це застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов’язання, яке повинно бути спрямоване на настання реальних юридичних наслідків, або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.
Згідно визначення термінів у Законі України «Про іпотеку» основне зобов’язання – це зобов’язання боржника за договором позики, кредиту, купівлі-продажу, лізінгу, а також зобов’язання, яке виникає з інших підстав, виконання яких забезпечене іпотекою. Так, іпотекою може бути забезпечене зобов’язання щодо управління майном.
Тобто, згідно чинного законодавства іпотекою забезпечуються виключно реально існуючі зобов’язання або вимоги, які можуть виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності.
Визначення дійсності правочину пов’язується з моментом його вчинення відповідно до статей 205-210 ЦК України. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У Законі України «Про іпотеку» визначено,що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору, таким чином іпотека не може існувати самостійно без зобов’язання.
Недійсність договору, забезпеченого іпотекою, має наслідком й недійсність іпотеки.
Так, змінюючи рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині правового обґрунтування щодо недійсності забезпечуваного договором іпотеки зобов’язання, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ зазначив, що оскільки кредитний договір є недійсним на підставі ст. 228 УК України, то суди дійшли правильного висновку, що договір іпотеки, маючи похідний характер від основного зобов’язання, є також недійсним (ЄДРСР №32757219).
Майбутня вимога, що забезпечується іпотекою, виникатиме після набрання чинності договором, яким вона встановлена. Така вимога може виникати з моменту настання певних обставин або терміну, що обумовлюється в договорі.
Статтею 18 Закону України «Про іпотеку» передбачено обов’язкові істотні умови, які мають міститися в договорі іпотеки, за відсутністю хоча б однієї з яких договір іпотеки може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду, а саме:
– Найменування, місцезнаходження та код в єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб – підприємців – для юридичних осіб-резидентів. Найменування, місцезнаходження й державу, де зареєстровано, – для юридичних осіб-неризедентів;
– Прізвище, ім’я, по батькові, адресу постійного місця проживання, ідентифікаційний номер – для фізичних осіб – громадян України;
– Прізвище,ім’я, по батькові, громадянство, адресу постійного місця проживання за межами України – для фізичних осіб – іноземних громадян та осіб без громадянства;
– Зміст та розмір основного зобов’язання, строк та порядок його виконання та посилання на правочин, у якому вказане основне зобов’язання;
– Опис предмета договору іпотеки, достатній для його ідентифікації, та його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер, та у разі іпотеки земельної ділянки її цільове призначення;
– Посилання на видачу заставної та її відсутність.
Крім перелічених істотних умов іпотечний договір може містити інші положення (звичайні, випадкові), такі як визначення вартості предмета іпотеки, посилання на правовстановлюючий документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження, визначення способу стягнення на предмет іпотеки, тощо.
При цьому суперечливою є норма визначена ч. 2 ст. 18 Закону України «Про іпотеку», згідно якої у разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду. Вказана норма не узгоджується з ч. 1 ст. 638 ЦК України, згідно якої договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, а в зворотному випадку він вважається неукладеним.
Спірним у судовій практиці виявилось питання дійсності іпотечних договорів, укладених на виконання генерального договору про здійснення кредитування, яким визначаються лише загальні принципи та порядок кредитування й можливість укладення в майбутньому відповідних кредитних договорів.
Відповідно до ч. 2 ст. 7 Закону України «Про іпотеку» у різі, якщо вимога за основним зобов’язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов’язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов’язання.
Таким чином, не суперечать положенням закону про іпотечний договір, за умовами якого забезпечуються вимоги банку за генеральним договором про здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій, яким визначено загальні принципи й порядок проведення банківських операцій щодо позичальника, ліміт і строк здійснення кредитування та проведення інших активних банківських операцій, максимальний розмір процентів за користування кредитними коштами та передбачено укладення в межах цього генерального договору конкретних договорів із визначенням умов кожної операції, з урахуванням того, що сторонами на виконання умов генерального договору були укладені конкретні кредитні договори, які є невід’ємною частиною генерального договору. Така позиція неодноразово підтверджувалась в рішеннях ВСУ (постанови від 15.11.2010 №3-7гс10 та №3-8гс10).
Якщо генеральний договір не встановлює реальні права та обов’язки, суми кредитування, строки надання кредитних коштів, процентні ставки за користування кредитними коштами тощо, договір іпотеки може бути визнаний недійсним як такий, що забезпечує виконання зобов’язання, яке по суті ще не існувало на момент укладення іпотечного договору.
Ч. 1 ст. 18 Закону України «Про охорону культурної спадщини» встановлює, що об’єкти культурної спадщини, що є пам’ятками (за винятком пам’яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини.
На думку Вищого господарського суду України, висловлену в рішенні від 14.09.2010 року (ЄДРСРУ №11347469) необхідність отримання згоди чи погодження відповідного органу охорони культурної спадщини повинно розглядатись, як обмеження правомочності розпорядження майном, про що іде річ у ч. 1 ст. 6 Закону України «Про іпотеку». Тобто укладення іпотечного договору, предметом якого є культурні цінності, пам’ятки культурної спадщини тощо можливо після отримання відповідного дозволу органу охорони культурної спадщини, і не дотримання цієї вимоги, на мою думку може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним. ВССУ має іншу думку.
Ч. 1 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» встановлює, що предметом іпотеки може бути один або декілька об’єктів нерухомого майна. Згідно ч. 3 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» частина об’єкту іпотеки може бути предметом іпотеки тільки після її виділення в натурі і реєстрації на неї права власності як на окремий об’єкт нерухомості. Тобто законодавством не передбачена можливість передачі в іпотеку частини об’єкту нерухомого майна, без виділення в натурі і державної реєстрації права власності на неї. Недотримання цієї вимоги може бути підставою визнання договору іпотеки недійсним. При цьому, наприклад 20/100 частин багатоквартирного будинку, які належать особі на праві приватної власності є конкретно визначеним нерухомим майном та відокремлені від решти 80/100 частин, які також є самостійними об’єктами права власності. Тобто неможливо говорити, що будинок знаходиться у спільній власності і при укладенні іпотечного договору потрібна була згода усіх співвласників.
Ст. 578 ЦК України встановлює, що майно, яке є спільною власністю, може бути передане в заставу лише за згодою усіх співвласників, що підтверджується ст. 3 Закону України «Про іпотеку». Законом передбачається нотаріально посвідчена згода співвласників, а у разі відсутності такої згоди частина співвласника, яку він хоче передати в іпотеку, повинна бути виділена в натурі та зареєстрована як окремий об’єкт права власності. Вказані норми підтверджуються практикою ВСУ (постанова від 30.10.2013 №6-96цс13). Недотримання цих вимог може бути підставою для визнання договору про іпотеку недійсним.
Уваги потребує питання щодо вирішення спорів передачі в іпотеку майна, що є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Так, ч. 1ст. 65 СК України визначає, що чоловік та дружина розпоряджаються майном, яке є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тобто ст. 65СК України також встановлює обмеження правомочності розпорядження майном. Укладаючи договір іпотеки, вносити зміни чи доповнення в договір іпотеки, необхідна нотаріального посвідчена згода другого із подружжя, і у разі укладення такого договору без згоди іншого із подружжя вінт має право вимагати в судовому порядку визнання цього договору недійсним.
У разі передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду підприємства, заснованого одним із подружжя, майно переходить у приватну власність підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов’язальне право), смутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства. Само підприємство вільне у виборі предмету договору, визначенні зобов’язань, тощо. Купуючи під час шлюбу нерухоме майно як фізична-особа підприємець для здійснення підприємницької діяльності не за спільні кошти подружжя та вирішуючи питання про його передачу до статутного фонду іншого суб’єкта господарювання – приватного підприємства, наприклад, особа діє виключно як власник майна і суб’єкт господарювання в процесі здійснення господарської діяльності. Таким чином в згода іншого з подружжя на укладення договору іпотеки не потрібна. Так, майно фізичної-особи підприємця, яке придбане та використовується в підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, а не як об’єкт спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ч. 3 ст. 17 Закону України «Про охорону дитинства» та п. 1 ч. 2 ст. 177 СК України батьки малолітньої дитини, яка має право власності а бо право користування нерухомим майном, не мають право укладати договори які підлягають нотаріальному посвідченню без згоди органу опіки і піклування. ВСУ вважає,що право користування майном члена сім’ї власника житла пов’язане з моментом здійснення реєстрації за місцем проживання (ЄДРСРУ №2270896). Нотаріус при посвідченні договору іпотеки повинен вимагати довідку про склад сім’ї. Проблемними питаннями наприклад є такі випадки коли дитина народилась вже після укладення договору іпотеки, або коли батьки дитини, діючи недобросовісно, зняли дитину з реєстрації за місцем проживання для укладення договору іпотеки. Так, Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не містить норму про обов’язкову реєстрацію новонароджених дітей і тому на практиці мають місце випадки коли дитина не була зареєстрована в переданому в іпотеку житловому приміщенні.
Земельна ділянка або права на неї можуть бути передані в заставу лише за умови присвоєння земельній ділянці кадастрового номеру. Відповідно до закону України «Про оцінку земель» у разі застави проводиться експертна грошова оцінка землі.
Відповідно до ст. 6 Закону України «Про іпотеку» якщо в іпотеку передається споруда, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавцю на праві власності, така споруда передається разом із земельною ділянкою і навпаки, причому навіть у разі, коли предметом у договорі іпотеки визначено лише один об’єкт. Це підтверджено рішенням ВСУ.
Якщо в іпотеку передається земельна ділянка, яка належить власнику на правах оренди, то після завершення стягнення на будівлі (споруди) їхній новий власник набуває права і обов’язки, які мав іпотекодавець за правочином, яким встановлено умови оренди цієї земельної ділянки. Право оренди може бути передане в іпотеку лише за згодою орендодавця, при цьому строк дії договору іпотеки не може перевищувати строку оренди.
Передача в іпотеку майнових прав на об’єкт будівництва без згоди особи (зокрема інвестора), яка вчинила необхідні дії, спрямовані на набуття майнових прав на об’єкт незавершеного будівництва, або для набуття права власності на кінцевий об’єкт будівництва, порушує її права та не відповідає вимогам ст. 583(сторони у договорі застави) та ст. 5 Закону України «Про іпотеку» та може бути підставою для визнання договору іпотеки недійсним.
Предметом іпотеки може бути об’єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право набуття ним у власність відповідного нерухомого майна у майбутньому.
При цьому частина об’єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після виділення в натурі і реєстрації права власності на неї, як на окремий об’єкт нерухомості. Таким чином договір іпотеки майнових прав на квартиру у незавершеному будівництвом житловому будинку, вартість якого повністю була сплачена інвестором за інвестіційною
Норма ст. 1057-1 ЦК України мала на меті захист інтересів кредитодавців від недобросовісних позичальників, які допускали неправомірне ухилення від виконання кредитного договору, повернення позичених коштів, шляхом використання схем, пов’язаних із фіктивним банкрутством, визнання кредитних договорів недійсними, тощо, які штучно ними створювались. При цьому мались на увазі юридичні особи (у законопроекті йшла річ про виконання господарських зобов’язань) Однак вказана норма розповсюдила свою дію на всі кредитні правовідносини, незалежно від суб’єктного складу.
Таким чином запроваджений специфічний вид забезпечення виконання рестутиційного зобов’язання або забезпечення виконання судового рішення.
Аналізуючи вказану статтю ЦК України можна зробити висновок, що:
- При недійсності кредитного договору суд за заявою сторони в обов’язковому порядку застосовує наслідки недійсності правочину, передбачені ч. 1 ст. 216 ЦК України, та визначає грошову суму, яка має бути повернута кредитодавцю в порядку реституції і ці дії суду є обов’язковими;
- При визнанні недійсним кредитного договору, у якому виконання зобов’язання позичальника забезпечено заставою майна позичальника або поручителя, суд, за заявою кредитодавця накладає на таке майно арешт,так само діючи і у випадку недійсності договору застави, при чому вказівка на обов’язковість накладення арешту в ст. 1057-1 ЦК відсутня.
Ч. 2 ст. 216 ЦК України містить норму про відшкодування збитків і моральної шкоди, на мою думку вказані норми повинні бути враховані судом.
Виконання рішення суду забезпечується накладенням арешту на майно судом і наданням кредитодавцю можливості звернути стягнення на це майно в судовому порядку.
Арешт, про який йдеться у ст. 1057 ЦК України не належить до кола передбачених ЦПК та ГПК України заходів забезпечення позову, що робить неможливим застосування відповідних процесуальних норм.
Згідно ч. 3 ст. 86 ГПК України ухвала господарського суду, крім випадків, передбачених частиною першою цієї статті, виноситься також щодо накладення арешту на майно або зняття з нього арешту у разі визнання недійсним кредитного договору, в якому виконання зобов’язання позичальника забезпечено заставою майна, а також у разі визнання недійсним договору застави, яким забезпечується виконання позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором. Можливість оскарження такої ухвали окремо від рішення суду процесуальним законом не передбачена.
Застосування ст. 1057-1 ЦК Країни до існуючих раніше укладених договорів не є зворотною силою закону, а його застосуванням до триваючих у часі відносин, тому практика тих судів, як не застосовують норми вказаної статті до правочинів, що вчинялись до прийняття вказаного закону 02.10.2012 року є помилковою.
Всього з початку 2016 року господарськими судами було винесено за нормами ст. 1057-1 ЦК України по суті 2 ухвали, про що свідчать дані ЄДРСРУ. Господарські суди задовольняють заяви відповідачів у справах.
Право застави припиняється у випадках, визначених у ст. 593 ЦК України, а саме: припинення зобов’язання, забезпеченого заставою; втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави; реалізації предмета застави; набуття заставодержателем права власності на предмет застави. Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом. Норми, які регулюють припинення застави містяться також у Законі України «Про іпотеку» (закінчення строку дії іпотечного договору, визнання іпотечного договору недійсним, наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою, ст. 17), Законі України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», тощо і у різних нормативних актах використовуються неоднакові терміни. До підстав припинення застави можна віднести також витребування майна від особи,яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 ЦК України).
Сторони договору не вправі самостійно встановити підстави припинення застави. Існування відповідної підстави зумовлює автоматичне припинення права застави і це не потребує вчинення ніяких дій для його припинення. У певних випадках передбачено припинення застави на підставі рішення суду.
Договір іпотеки є різновидом договору застави та окремим способом забезпечення зобов’язань, ст. 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено вичерпний перелік підстав для припинення зобов’язань за іпотечним договором і тому підвищення плати за користування кредитом тощо, не є підвищенням обсягу відповідальності іпотекодавця і не може бути підставою для припинення іпотечного договору. При цьому підстави припинення іпотеки визначені спеціальним законом і тому суд не може застосовувати аналогію закону і застосовувати норми, які регулюють підстави припинення інших зобов’язань.
Однак на практиці непоодинокі випадки коли заставодавці звертаються до суду з позовами про припинення застави або про визнання іпотечного договору припиненим,однак вказана вимога не відповідає встановленим у ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України способам захисту свого права. На вказаних позиціях формується практика Вищого господарського суду України. Однак ВСУ з цього приводу висловився, що звернення до суду з позовом про визнання договору поруки припиненим (конструкція подібна до «визнання застави припиненою») не є необхідним, проте такі вимоги підлягають розгляду судом у разі наявності відповідного спору.
Однією з підстав припинення застави є втрата предмета застави, для застосування якої необхідно дві умови:
- Втрата предмета застави;
Поняттям «втрата» законодавець змістовно намагався охопити, як припинення права так і знищення майна, яке було предметом застави.
- Заставодавець не змінив предмет застави. Обов’язок замінити предмет застави покладається на заставодавця у разі випадкового знищення або пошкодження предмета застави (ч. 2 ст. 580 ЦК України) або у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини (ч. 2 ст. 587 ЦК України). При цьому зміна предмета застави має відбуватися за згодою заставодержателя (ч. 2 ст. 579 ЦК України). У випадку незаміни предмета застави заставодержатель має право вимагати дострокового виконання зобов’язання, забезпеченого заставою (п. 3 ч. 1 ст. 592 ЦК України). Навпаки, якщо предмет застави втрачений з вини заставодержателя, то він зобов’язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки (ч. 3 ст. 587 ЦК України).
По суті підстава викладена у п. 2 ч. 1 ст. 593 ЦК України, стосується тільки рухомого майна, оскільки для припинення іпотеки встановлені спеціальні правила.
Згідно абз. 6 ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку» іпотека припиняється у разі знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється. Отже, для припинення іпотеки необхідне знищення будівлі (споруди) та той факт, що іпотекодавець не відновив її. При цьому знищення будівлі не зумовлює припинення іпотеки на земельну ділянку. Для вирішення питання щодо знищення будівлі (споруди) слід призначати та проводити будівельно-технічну експертизу, наприклад для того,щоб встановити, що будівля приведена до повної непридатності щодо її цільового призначення та повністю втратила свою цінність. Вказану норму неможливо застосовувати щодо припинення іпотеки на квартиру у багатоквартирному будинку.
Треба зазначити, що у Законі України «Про іпотеку» не встановлений обов’язок замінити предмет іпотеки. Це пов’язано з тим, що ст. 8 Закону України «Про іпотеку» передбачає обов’язок іпотекодавця застрахувати предмет іпотеки. Окрім цього, тільки за згодою між іпотекодавцем та іпотеко держателем, що має вищий пріоритет, страхове відшкодування може бути спрямоване на відновлення предмета іпотеки (ч. 3 ст. 8 Закону України «Про іпотеку»).
Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотеко держателем або на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності на рівні, не нижчому за звичайні ціни на це вид майна.
Згідно ст. 33 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» вирішення спорів, пов’язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку.
У ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України немає такого способу захисту цивільних прав та інтересів, як визнання недійсною експертної оцінки майна.
