Виключне право адвоката на представництво в суді (продовження – частина 2)

 

У продовження попередньої дискусії щодо еволюції праворозуміння конституційного права на захист.

ЧАСТИНА 2. НАВІЩО АДВОКАТИ?

1. Думаю, не потребує докладного обгрунтування теза про особливу роль адвокатів. Адвокати – це кризові менеджери у правовій державі. Саме вони запускають механізм державного захисту від несправедливості.

Визначальна роль адвокатів полягає в тому, що зазвичай вони є першими, до кого звертаються люди. Вони – сценаристи, режисери і актори водночас, які знають ЯК працює правозахисна система, вирішують ЩО зробити для реального захисту і своєю активністю призводять систему в дію.

Не дарма сказано: поки юристи сплять – закон не діє.

До чого ж тут адвокат?

Будь-який юрист і навіть особа, обізнана з основами правами і процесу, може це зробити. Десятки правозахисників та громадських активістів без фахової освіти ходять по судах і часто досить ефективно.

І тут ми підходимо до потреби пояснити різницю між адвокатом і фахівцем у галузі права (безвідносно до того, чи є він юристом).

***

2. У цій темі традиційно говорять про кваліфікацію, контроль якості, відповідальність та інші аспекти, які, безумовно важливі, але мені видаються другорядними.

Проте, найважливіша, принципова різниця – у правовому статусі. Адвокат – це, насамперед, статус, а не фахівець у галузі права. Правова допомога та захист – це його головна функція, а фахові знання – інструмент. Таким чином, адвокат є правозахисником в силу свого статусу. Однак не кожен правозахисник є адвокатом.

Чому закон (держава) надає адвокату особливий правовий статус?

Тому що адвокат – це частина системи гарантування справедливості в суспільстві. І держава, як система забезпечення фундаментальних цінностей та суспільних інтересів, зобов’язана гарантувати механізм її відновлення.

Справедливість – це сфера відповідальності судової влади.
Я її розумію як стан правопорядку у правовідносинах. Він настає як результат діяльності усіх згідно з правом. Саме це і означає «справедливість» (с-право-діяльність) з етимологічної точки зору. Це завдання, зміст і мета суду.

Ідея суду, як органу, який вирішує конфлікти, карає винуватих і виправдовує невинних, потребує дотримання двох фундаментальних засад: незалежності і неупередженості. Без цього не може бути правосуддя навіть за умови збереження зовнішніх атрибутів судового процесу.

За великим рахунком суд не має на меті захист прав позивача (хоч таку мету закріплюють ст. 1 ЦПК, ст. 1 ГПК і ст. 2 КАС), бо це було б прямим свідченням упередженості суду. Безсторонній суд лише констатує було чи не було порушено Право. Іншими словами чи відповідали діяння сторін праву, чи були справедливими.

Отже, роль суду – стежити за дотриманням правил суспільного життя у конкретних індивідуальних правовідносинах. Це публічна функція державної влади, елемент системи забезпечення суспільного ладу.

Як суддя на футбольному полі стежить за правилами гри двох команд, так і суддя в загальному суді. Якщо хтось порушує правила, і суд це констатує, виникає потреба у відновлені стану справедливості. Ця публічна функція реалізується через застосування судом інструментів, які відомі в науці як способи захисту порушеного права (ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК). Але це наслідок вирішення судом правового конфлікту, а не результат бажання захистити одну із сторін.

Отже, суд не захищає прав людини. Якщо не суд, то хто ж тоді?

Захисник.

***

3. На відміну від суду, він захищає інтереси лише однієї сторони конфлікту, намагаючись досягти бажаного для клієнта результату правовими засобами. Він повинен використати усі засоби для цього. Чим більш кваліфікований захисник, чим старанніший, тим більше засобів у його розпорядженні.

Захисник тлумачить факти і застосовує право не в інтересах дотримання правопорядку, а в інтересах конкретної приватної особи. Завдання захисника в правовому спорі – не вирішити спір, не розглянути справу (як у суду), а виграти, отримати вигоду для клієнта. Пряма матеріально-правова заінтересованість в результаті.

Оскільки таку ж роль виконує захисник протилежної сторони – виникає змагальність, яка є фундаментальним принципом організації судового процесу.

Таким чином, судова форма вирішення правових спорів передбачає існування осіб, які мають завдання захисту інтересів сторін спору. Лише за наявності таких осіб можливий суд на засадах змагальності.

Змагальність – ось фундаментальна причина існування адвокатури. І саме це робить її частиною єдиного правозахисного механізму, до якого належить також суд і прокуратура, на який покладено суспільну функцію забезпечення справедливості.

ПРАВОСУДДЯ БЕЗ ЗАХИСНИКІВ НЕМОЖЛИВЕ.

Модель суду без захисників теж відома історії. Вона називається «інквізиційною». Попри те, що цей «стандарт» середньовічного судочинства довів свою «ефективність», він неможливий у правовій державі.

«Змагальність – так! – скажуть опоненти. – Але хіба вона можлива лише за участю адвокатів?

Чому захисниками в суді не можуть бути інші люди?»

Про це буде далі: 19.08.2016 20:00

Кравчук Володимир

Кравчук Володимир